Знамення

Із темної комори вийшла чорна людина і пройшла на дворові сходи. Йшла швидко, ніби ховалася. Йшла якимись невідчутними кроками.

Як вона зайшла до комори? Навіщо там була? Куди пішла? Чому йшла нечутно?

Не дізнатися. Не придумати.

У людській задзвонив кімнатний дзвінок. Дзвонив довго і сильно. А ніхто не дзвонив; ніхто нікого не кликав.

Чому дзвінок сам дзвонив? Ніяк не взнати.

У кімнаті тітоньки Ганни Іванівни завертілася дверна ручка. Завертілася сильно. Кілька разів перевернулася. А ніхто до неї не доторкнувся.

Навіщо ручка крутилася, що це означає?

Дивно і незрозуміло.

У їдальні в один день пройшли сім мишей.

Ніколи такого не бувало, а тут відразу сім.

Звідки прийшли? Навіщо вилізли? Незрозуміло, але неспроста.

Кухарка увечері повернулася додому у великому страху. Туман стояв. Йшла вона по Довгому провулку, а назустріч їй іде білий кінь. Йде з туману один, без супроводу людини. Йде, тихо ступає. Шуму ніякого не чутно. Так і пройшов. Пішов у туман.

Звідки – невідомо. Куди – хтозна. Страшно згадати.

Пізно увечері сталося найстрашніше: лопнула картина на дошці. Висіла, висіла собі тихо і раптом з великим тріском лопнула прямо через обличчя святого Ієроніма.

Чому саме увечері лопнула? Це вже зовсім погано.

Увесь переддень Святвечора наповнився незрозумілими і дивними ділами. Не тільки нам, але і прислузі, і усім старшим стало зрозуміло, що станеться страшне щось. Навіть тітонька Ганна Іванівна сказала:

– Не до добра!

У буфетній покоївка Дарина шепотіла Онисії Петрівні, економці:

– Дурний пустує! Дай-но покличу доброго – той миттю усе вгамує.

Але Онисія Петрівна попередила:

– Не клич! Не згадуй! Адже покликати легко, а спробуй потім позбутися його. Ось так, бувало, покличеш, прийде легко, по першому голосу, а потім ніяк не піде. Для відходу потрібно знати також міцне слово.

Хто він, дурний? Хто він, добрий? Чому той, хто прийшов, не піде?

Усе це було особливо; усе це було чудесно.

Говорили ми тихо. Шепотіли усе нові здогадки. Нові причини придумували. Одна від другої  нездійсненніша, одна від другої красивіша.

Усі жахливі можливості були сказані. Новий дзвінок, стук або голос наповнювали нас трепетом страхітливим і небувалим.

Сідали ми близько один біля одного. Вірили, любили і трепетали.

А в постелях, доки не заснули, стало і зовсім моторошно. І двері в темну кімнату стали чогось прочинятися. І підлога скрипіла під невидимим кроком. І прохолодним вихором тягнуло звідкись. Біля порогу стояло справжнє.

Зранку усе зблідло. А дядько Михайло прийшов і стер вогненне вечірнє слово. Усе прояснилося.

Чорна людина виявилася новим слюсарем і ходила нечутно в калошах. Виявилося, кіт улігся на кнопку дзвінка. У дверній ручці зіпсувалася стара пружина. Білий кінь пішов з каретного двору, і його скоро спіймали. А миші прийшли знизу після від’їзду кондитера.

За тріщину в картині дядько Михайло дуже гнівався і казав, що вже три роки просив на паркет перекласти картину, інакше вона б розкололася. За недбалість до картини дядько Михайло навіть галасував.

Від страхів нічого не залишилося. Не прийшли ні дурний, ні добрий. Усе стало звичайним, і мирним і нудним.

Після того у нас ніколи нічого не бувало. Навіть сни припинилися. Знаків особливих немає ні на чому.

Знамень чекаємо! Знамень просимо!