Сон

Прокіп Праведний, який сидить на високому березі річки і благословляє невідомих плаваючих, символ Посередника поміж землею і Небом, через якого проходить Благодать і виливається на людей, що пливуть річкою життя. Істинно, праведна така робота і велика праця.

Із записів Б.М. Абрамова від 23 січня 1958 р.

Перед війною сни були:

Їдемо полем. За горбом хмари встають. Громовиця. Крізь хмару стрімголов блискавкою в землю уперся вогняний змій. Багатоголовий.

Або: Їдемо сірою рівниною. Пагорб високий темніє. Дивимося, не пагорб, а змій сірий клубком звився.

Ще задовго були закляття. Заклинали землею і водою лихих. Заклинали кривду. Заклинали і звіром, і птицею. Заклинали землею і водою. Не допомогло. Виповзли гади.

Потім були знамення. Не угледіли їх. Не повірили. Не додумалися. Юрбою топтали.

І прокинувся змій. Піднявся ворог роду людського. Намагався злослівно світ підкорити. Міста нищити. Осквернити храми. Спопелити людей і будови. Піднявся собі на смерть.

Були закляття. Були знамення. Залишилися сни. Сни, які збуваються. Ліг ніч переспати.

Думав: побачу волхвів великих. Хотів подивитися, що у них у тороках ув’язане. Якою вони їдуть дорогою. Щоб показали куди і звідки.

Та не показали волхви. Напевно, рано ще. Не виїхали.

Появилися двоє інших.

Один – середніх літ, у старій синій сорочці. У каптані темному, також старезному. Волосся довгувате. У правиці – три кочерги. Тримає їх кінцями догори. Зауважте – догори!

Прокопій праведний – той, хто відвів хмару кам’яну від Устюга Великого. Той, хто за невідомих молився.

А другий  – білий і старий, з мечем і з градом[1].

Звичайно, Микола-святитель!

Замість волхвів із зіркою оці прийшли.

Прокопій говорить:

«Не віддаляйтеся від Землі. Земля червона злом розпечена. Але жар зла живить коріння Древа, а на нім звиває Добро благе гніздо своє. Приймайте труд на Землі. Підіймайтеся до океану небесного, для нас темного.

Бережіть благе Древо: на ньому Добро живе. Земля є джерелом горя, але з горя виростають радощі. Вищий від усіх знає час радощів ваших.

Не віддаляйтеся від Землі. Посидимо, про далеких мандруючих подумаємо».

Інший, сивуватий, меч підняв: а до нього люди протиснулися. Багато їх виступило:

«Микола милостивий! Ти – чудотворець! Ти – могутній! Ти – святитель! Ти – войовничий!

Ти – Той, хто серця перемагає! Ти – водій думок істинних! Сили земні ти знаючий!

Ти – Той, хто меч зберігає! Ти – містам заступник! Ти – Той, хто правду прозріває! Чуєш, Владико, моління?

Злі сили на нас ополчилися. Захисти, Владико, пречистий град! Пречистий град – ворогам озлоблення!

Прийми, Владико, прекрасний град! Подвигай, отче, священний меч! Спонукай, отче, усе воїнство!

Чудотворець! Яви грізний лик! Укрий гради святим мечем! Ти можеш! Тобі силу дано!

Ми стоїмо без страху і трепету».


[1] Град – город, місто.