Міф Атлантиди

Ви відняли сонце моє!

      …Від вашої любові я відмовився.

Атлантида – дзеркало сонця. Не знали прекраснішої країни. Вавилон і Єгипет дивувалися багатству атлантів. У містах Атлантиди, укріплених зеленим нефритом і чорним базальтом, світилися, мов жар, палати і храми. Владики, жерці і мужі, в золототканому одязі, виблискували в коштовному камінні. Світлі тканини, браслети, й персні, і сережки, і намисто жінок прикрашали, але кращими від каміння були лиця відкриті.

Чужоземці пливли до атлантів. Мудрість їхню охоче усі славили. Схилялися перед владикою країни.

Та здійснилося пророцтво оракула. Священний корабель атлантам привіз велике віще слово:

– Встануть хвилі горою. Море покриє країну Атлантиду. За відкинуту любов море помститься.

З того дня не відкидали любов в Атлантиді. З любов’ю і ласкою зустрічали пропливаючих. Радісно посміхалися один одному атланти. І посмішка владики відбивалася у дорогоцінних, блискучих стінах палат палацу. І рука тягнулася назустріч із привітом, і сльози в народі мінилися тихою посмішкою. І забував народ владу ненавидіти. І влада забувала кований меч і обладунок.

Але хлопчик, син владики, особливо усіх дивував. Саме сонце, самі боги моря, здавалося, послали його для порятунку великої країни.

Але ж він був добрий! І привітний! І дбайливо ставився до всіх! Були братами йому великий і малий. Для кожного жило в ньому добре слово. Пам’ятав він кращий вчинок кожного. Жодної помилки він точно не пам’ятав. Гнів і грубість побачити він точно не міг. І перед ним ховалося усе зле, і недавнім лиходіям хотілося стати назавжди добрими, такими ж, як він.

За ним ішов юрбою народ. Погляд його повсюди зустрічав лише обличчя, повні радощів, які очікували посмішку його і добре, мудре слово. Ото ж був хлопчик! І коли почив у цьому житті владика-отець і отрок, затуманений тихим смутком, вийшов до народу, усі, як божевільні, забули про смерть і гімн величальний заспівали владиці довгожданому. І яскравіше цвіла Атлантида. А єгиптяни назвали її країною любові.

Довгі тихі роки правив світлий владика. І промені його щастя світили народові. Замість храму народ тягнувся до владики. Співав: «Він нас любить. Без нього ми – ніщо. Він – наш промінь, наше сонце, наше тепло, наші очі, наша посмішка. Слава тобі, наш улюблений!».  У трепеті захвату народу дійшов владика до останнього дня. І почався день останній, і безсилий лежав владика, і закрилися очі його.

Як один піднялися атланти, і морем суцільним залили натовпи ступені палат. Відтіснили лікарів і доглядачів. До смертного ложа припали і, плачучи, волали: «Владико, поглянь! Подаруй нам хоч погляд твій. Ми прийшли тебе відстояти. Нехай наше, атлантів, бажання тебе укріпить. Поглянь – уся Атлантида зібралася до палацу твого. Тісною стіною ми встали від палацу і до моря, від палацу до круч. Ми, жаданий, прийшли тебе утримати. Ми не дамо тебе забрати, усіх нас покинути. Ми всі, уся країна, усі чоловіки і дружини, і діти. Владико, поглянь!».

Рукою поманив владика жерця, і хотів сповістити останню волю, і всіх просив вийти хоч на короткий час.

Але атланти залишилися. Згуртувалися, в ступені ліжка вросли. Застигли і німі, і глухі. Не пішли.

Тоді підвівся на ложі владика і, обернувши до народу свій погляд, просив залишити його одного і дозволити йому сказати жерцеві останню волю. Владика просив. І ще раз марно владика просив. І знову вони були глухі. Вони не пішли. І ось сталося тоді. Піднявся владика на ложі і рукою хотів усіх відсунути. Але мовчав натовп і ловив погляд любимий владики.

Тоді владика сказав:

– Ви не пішли? Ви не хочете відійти? Ви ще тут? Тепер я узнав. Ну, я скажу. Скажу одне слово моє. Я вас ненавиджу. Відкидаю вашу любов. Ви відняли усе від мене. Ви забрали сміх дитинства. Ви торжествували, коли задля вас залишився я самотнім. Тишу зрілих літ ви виповнили шумом і криком. Ви зневажили смертне ложе…

Ваше щастя і вашу біль тільки я знав. Тільки ваші розмови вітер мені доносив. Ви відняли сонце моє! Сонця я не бачив; тільки тіні ваші я бачив. Далі, сині далі! До них ви мене не пустили… Мені не вернутися до священної зелені лісу… По травах запашних вже не ходити… На гірський хребет мені вже не піднятися… Вигини річок і зелених луків вже мені не бачити… По хвилях вже не носитися.. Оком вже не летіти за кречетом стрімким… До зірок вже не приглядатися… Ви перемогли.. Голоси нічні  чути я більше не міг… Веління Бога стали мені вже недоступними… Адже я міг їх узнати… Я міг відчути світло, сонце і волю… Ви перемогли… Ви усе від мене заслонили… Ви відняли усе від мене… Я вас ненавиджу! Від вашої любові я відмовився.

Упав владика на ложе. І встало море високою стіною і покрило країну Атлантиду.