Бувше і майбутнє
Швейцарія. Літо 1906 року. Приїхала ясновидиця. Багато хто хоче порозмовляти з нею. «Чи хочете, щоб вона прочитала у закритій книзі?». У цей час О. І. приносить із пошти якийсь закритий пакет із книгою з Парижа. О. І., не розкриваючи пакета, називає сторінку і рядок, і жінка, із заплющеними очима, читає це місце, точність якого тут же при усіх і перевіряється при розкритті книги. «Де ми житимемо наступного літа»? Слідує опис якихось водних шляхів. При цьому додається: «Ви їдете на пароплаві. Довкола вас розмовляють якоюсь мовою, якої я не знаю. Це не французька, не німецька, не італійська; я не знаю цієї мови». Іншого року ми, зовсім несподівано, жили у Фінляндії. Далі слідували описи долі моїх картин в Америці, на виставці, влаштованій Грінвальдом. Потім, як видно тепер, були описані потоки крові великої війни і революції, смерть імператора, а далі – початок заснувань в Америці. При цьому була підкреслена цікава подробиця про те, що в нових справах буде дуже багато списаних аркушів паперу. Хіба ця вказівка не характерна, коли пригадаємо усе численне листування з усіма установами у різних країнах. Інший випадок, також у Швейцарії. Задумуються різні легко- і важко виконувані завдання, а жінка із зав’язаними очима бере того, хто задумав, за руку і прагне виконати наказане. Причому виконує не задумане звичайним гіпнотизером, – ні, вона готова виконати накази найбільш випадкових для неї зустрічних. Вона перераховує гроші в кишенькових гаманцях, читає помітки на хустинках, причому читає по-французьки, своєю вимовою. Наприклад, замість Борис говорить Борі. Вказуються листи, що наближаються. Описуються особи, які думають у цей момент про кого-небудь із присутніх. Можна пригадати безліч подібних епізодів як у Європі, так і в Росії і на Сході. Коли щось подібне відбувається, мало хто надає йому належної уваги. Найчастіше ці чудові свідчення, що приводять до багатьох роздумів, залишаються у межах цікавого анекдоту. Але проходять роки, і коли здійснюються приголомшливі події, так легко у побуті розказані, які так безпосередньо поєднують минувшину з майбутнім, тоді із запізненням завжди будуть вимовлені жалісливі форми про те, як багато чого могло би бути своєчасно ще більше поглиблено. Щиро пошкодуєте про те, що досліди, які відбувалися в усіх на очах, залишилися тоді ж незаписаними. Адже так легко було тоді ж усвідомити значимість незвичайних свідчень. Але у багатьох слухачів з’являлося ганебне міркування: чи хтось не подумає, що ми надаємо значення словам якоїсь проїжджої, можливо, авантюристки. При цьому навіть саме первинне значення слова «авантюра» розуміється не дослівно, а в якомусь чисто умовному значенні. Адже так багато в стовпчиках словника підозрілості і марновірства. З іншої області згадується, як в Агрі, на великому строкатому килимі, сивий індус розкладає різні людські і тваринні фігурки. Потім він починає на дудочці награвати прекрасну, душевну мелодію, під яку усі ці воїни, раджі, баядерки, купці, слони, тигри починають ворушитися, підніматися, виконуючи всілякі хитромудрі танці. Видовище виходить фантастичне, посилене усією екзотичною обстановкою. Але один із присутніх, заради істини, з посмішкою зауважує індусові: «Я знаю, як ви це робите. Адже у вас під кожною фігуркою протягнуті нитки, які ви і ворушите граючи». Старичок скорботно-скривджено обернувся, мовчки встав, зібрав свої фігурки і пішов з очевидною образою. Звичайно, було цілковито явно, що фігурки могли ворушитися тільки по проводах, не помітних на строкатому килимі. У цьому ніхто не сумнівався… Але чарівність була порушена. Було шкода проголошення того, що було усім зрозуміло. Подібно при всяких проявах тонких енергій вимагається зустрінути їх і супроводжувати відповідно гармонійно. У цій природній гармонії енергії зростатимуть, не завдаючи шкоди і втоми тому, у кому вони проявлені. Скільки разів при всяких відповідальних дослідах присутніх просять виявити найбільшу уважність й обережність. Не порушувати тишу шумом або невгамовними вигуками. При цьому ніби від своєрідного самонавіювання людям неодмінно потрібно буде кашляти, чхати, шуміти за столом або корчитися від нез’ясовного сміху. При цьому вони ніколи не хочуть признатися у тому, що їхні непрошені виступи могли б комусь зашкодити. Вони скажуть: «Що з того, що я кашлянув. Які ж такі прояви, які й кашлю бояться. Невже уже й поворушитися не можна?». Так люди щільного світу ні за що не хочуть визнати або хоч би подумати про умови щонайтонших енергій. Щільні[1] люди при нагоді скаржитимуться на те, що з ними нічого особливого не відбувається, а з цього вони виведуть мертвенні висновки про те, що взагалі ніде нічого особливого не відбувається. І закінчать вони ці свої висновки: «Отже, вип’ємо!». Від небажання подумати про кращі умови для свого ближнього люди впадають у грубо егоїстичне міркування: я не відчуваю, значить, ніхто не відчуває. А із цього руйнівного припущення випливає й інше: я не знаю, значить, нехай і інші не знають. Інакше кажучи, зі скрипом і виском відкриваються ворота замку неуцтва. Подібно, як найбільш особливе відбувається у побуті, так же й невиліковно неосвічене виникає у тому ж побуті серед об’їдання, серед самоусипляння і занурення в забобони. Але ж якщо прикласти хоча б те, що було у кожного, те, що дійсно було, за яке він може поручитися, то вже і майбутнє складалося б під цілком особливим знаком. Виходило б просування і розумне, і швидке, а багно застійне розметалося б у рухах нової прекрасної свідомості і праці. 21 травня 1935 р. Цаган Куре. |