Абунту

Стояли дуби. Червоніли рудові сосни. Під ними у зарослих горбах тліли старі кістки. Жовтіли, блищали квіти. У яру зеленіла трава. Закотилося сонце.

На поляну вийшов журавель і прогорлав:

– Бережися, бережися! – І пішов за узлісся. Вгорі зашумів ворон:

– Кінець, кінець.

Дрізд на осиці кричав:

– Страшно, страшно.

І іволга просвистала:

– Бідний, бідний.

Висунувся з вершини шпак, пожалів:

– Пропав хороший, пропав хороший.

І дятел підтвердив:

– Нехай, нехай.

Сорока тріщала:

– А піти розповісти, піти розповісти.

Навіть снігур пропищав:

– Негоже, негоже.

І усе це було. Із землі, із дерев і з неба свистіли, тріщали, шипіли.

А біля Дивного Каменю за Ведмежим яром невідомий старець поселився. Сидів старець і ловив птиць тенетами хитрими. І учив птиць з великим трудом кожну одному слову.

Посилав невідомий старець птиць по лісу, кожну зі своїм словом. І бліднули подорожні,  й побоювалися, почувши страшні слова птиць.

А старець посміхався. І йшов старець лісом, ходив до річки, ходив на трав’яні полянки. Слухав старець птиць і не боявся їхніх слів.

Тільки він один знав, що вони нічого іншого не знають і сказати не уміють.