Дитяча казка

 

І не знаю, куди я іду,

І дороги також я не знаю,

Але весело завжди співаю…

Не одну ще дорогу пройду,

Адже віра у мене безкрая.

Я вірю в себе…

 

У дуже відомому і великому місті жив старий цар, вдівець. У царя була дочка, наречена. Царівна далеко славилася і обличчям, і розумом, і тому багато дуже гарних людей бажали посватати її. Серед цих женихів були і князі, і воєводи, і гості торгівельні, і спритні пройдисвіти, які завжди штовхаються в знатних будинках і вишукують, чим би зробити послугу; були різні люди. Царівна призначила день, коли можуть прийти до неї женихи і сказати голосно при ній і при всіх, що кожен сподівається уділити своїй дружині; царівна була мудра. Женихи дуже чекали цього дня, і кожен вважав себе кращим за усіх інших. Один перед другим хвалилися женихи: хто іменитим родом за тридев’ять поколінь, хто багатством, але один із них нічим не хвалився, і ніхто не знав, звідки прийшов він. Він добре умів складати пісні; пісні його нагадували усім їхні молоді, кращі роки, при цьому він говорив красиво, і його любили слухати, навіть забуваючи запитати, хто цей співак. І хоча він не був князем, але усі женихи поводилися з ним, як з рівним.

У призначений день усі женихи одягнулися трохи краще і зібралися в палату, до царя. Згідно зі звичаєм, женихи вклонилися цареві і царівні. Нікого не пустив вперед князь древнього роду, за ним слуги несли важку, червону книгу. Князь говорив:

– Царівно, мій рід дуже знатний. У цій книзі вписано більше ста поколінь… – І князь дуже довго читав у своїй книзі, а під кінець сказав: – І в цю книгу впишу дружину мою! Буде вона ходити по палатах моїх, а навколо будуть образи предків, дуже знаменитих.

– Царівно, – говорив іменитий воєвода, – довкола голосне і страшне ім’я моє. Спокійне буде життя для дружини моєї, і вклоняться їй люди – для них грізне ім’я моє.

– Царівно, – говорив залитий скарбами заморський торговельний гість, – перлами засиплю дружину мою; піде вона по смарагдовому полю і в солодкому спокої засне на золотому ложі.

Так говорили женихи, але співець мовчав, і усі подивилися на нього.

– Що ж ти принесеш дружині своїй? – запитав співця цар.

– Віру в себе, – відповів співець.

Посміхнувшись, переглянулися женихи, здивовано скинув очима старий цар, а царівна запитала:

– Скажи, як зрозуміти твою віру в себе.

Співець відповідав:

– Царівно! Ти красива, і багато я чув про розум твій, але де ж справи твої? Немає їх, бо немає в тобі віри в себе. Виходь, царівно, заміж за князя древнього роду і щодня читай в його ясночервоній книзі ім’я своє і вір в ясночервону книгу! Виходь же, царівно, заміж за іменитого гостя торгового, засип палати свої виблискуючим золотом і вір в це золото! У спокої спи на золотому ложі і вір в цей спокій! Спокоєм, золотом, ясночервоними книгами закривайся, царівно, від самої себе! Мого імені немає в ясночервоній книзі, не міг я засипати цю палату золотом, і куди йду я – там не читають ясночервоної книги і золото там не цінне. І не знаю, куди йду я, і не знаю, де шлях мій, і не знаю, куди прийду я, і немає мені меж, бо я вірю в себе!..

– Почекай, – перервав співця цар, – але чи маєш ти право вірити в себе?

Співець же нічого не відповів і заспівав веселу пісню; посміхнувся їй цар, радісно слухала її царівна, і обличчя усіх проясніли. Тоді співець заспівав сумну пісню; і принишкла палата, і на очах царівни були сльози. Замовк співець і мовив казку; не про владне мистецтво говорив він, а про те, як ішли в життя різні люди, і довелося їм повертатися назад, і кому було легко, а кому тяжко. І мовчали усі, і цар голову опустив.

– Я вірю в себе, – сказав співець, і ніхто не сміявся над ним. – Я вірю в себе, – продовжував він, – і ця віра веде мене вперед; і ніщо не лежить на шляху моєму. Чи буде у мене золото, чи впишуть ім’я моє в ясночервоних книгах, але повірю я не золоту і не книзі, а лише самому собі, і з цією вірою помру я, і смерть для мене буде легкою.

– Але ти відірвешся від світу. Люди не пробачать тобі. Вірячи лише в себе, самотньо підеш ти, і холодно буде йти тобі, бо хто не за нас – той проти нас, – суворо сказав цар.

Але співець не відповів і знову заспівав пісню. Співав він про яскравий схід; співав, як природа вірить в себе і як він любить природу і живе нею. І розгладилися брови царя, і посміхнулася царівна, і сказав співець:

– Бачу я – не визнають за ворога мене люди, і не відірвуся я від світу, бо співаю я, а пісня живе у світі, і світ живе піснею; без пісні не буде світу. Мене визнали б ворогом, якби я знищив що-небудь, але на землі ніщо не підлягає знищенню, і я створюю і не чіпаю оплоту людського. Цар, людина, що вмістила любов до усієї природи, не знайде хіба в собі любові до людини? Хто полюбив природу, не відламає без потреби гілки куща, і чи змете він людину зі шляху?

І кивнула головою царівна, а цар сказав:

– Не в себе віриш ти, а в пісню свою.

Співець же відповів:

– Пісня – лише частина мене; якщо повірю я в пісню мою більше, ніж в самого себе, тим зруйную я силу мою і спокійно не співатиму мої пісні, і не будуть, як тепер, слухати їх люди, бо тоді я співатиму для них, а не для себе. Усе я роблю тільки для себе, а живу для людей. Я співаю для себе, і доки співатиму для себе, доти слухатимуть мене. Я вірю в себе в пісні моїй; у пісні моїй – усе для мене, пісню ж я співаю для усіх! У пісні люблю лише себе одного, піснею ж я всіх люблю! Увесь для всіх, усе для мене – усе в одній пісні. І я вірю в себе і хочу дивитися на любов. І як співаю я лише для себе, а піснею моєю живлю усіх, – так нехай буде навіки. Поведу дружину в далеку дорогу. Нехай вона вірить в себе і вірою цією дає щастя багатьом!

– Хочу віри в себе; хочу йти далеко; хочу з високої гори дивитися на схід!..– сказала царівна.

І дивувалися усі.

І шумів за вікном вітер, і гнув дерева, і гнав на суху землю дощові хмари – він вірив у себе.

1893